Ну от, минув ще рік - традиційний початок посту про свій день народження...
А мені не хочеться так писати. Й так усі знають, що все МИНАЄ. І життя минає, і роки минають, і час, і люди теж минають...
Часто мені говорять, що люблю багато сумувати. Не відмовляюсь. Правда. А ще, що люблю багато хворіти і шмаркати. теж правда. Тож традиційні побажання цього року - не сумуй і не хворій - набрали нової сили.
Одне єдине побажання, яке заставило мене розплакатись, були слова моєї бабці Катерини про жінку. Слова-рядки відомого поета, але такі влучні. Про жінку, якій бажають бути любленою і бажаною, але ніколи і ніким докінця не розгаданою...
Я плачу, коли пишу побажання своїй мамі, плачу, коли дивлюсь старі фотографії і розумію, скільки всього дала мені МАМА. Не зі смутку, радше з святої поваги і захоплення її життям. Я, мабуть, тільки нещодавно усвідомила усю жертовність покликання бути МАМОЮ... І усвідомивши, не перестала хотіти таки одного дня стати МАМОЮ. ТАкою, як моя!
От такий був цей рік. Емоційний. Насичений. І швидше радісний, аніж сумний.
Фото не зовсім в тему, але про мене)
Сихівський ліс. Білки на прогулянці.

і не тільки білки))
