Ну от, минув ще рік - традиційний початок посту про свій день народження...
А мені не хочеться так писати. Й так усі знають, що все МИНАЄ. І життя минає, і роки минають, і час, і люди теж минають...
Часто мені говорять, що люблю багато сумувати. Не відмовляюсь. Правда. А ще, що люблю багато хворіти і шмаркати. теж правда. Тож традиційні побажання цього року - не сумуй і не хворій - набрали нової сили.
Одне єдине побажання, яке заставило мене розплакатись, були слова моєї бабці Катерини про жінку. Слова-рядки відомого поета, але такі влучні. Про жінку, якій бажають бути любленою і бажаною, але ніколи і ніким докінця не розгаданою...
Я плачу, коли пишу побажання своїй мамі, плачу, коли дивлюсь старі фотографії і розумію, скільки всього дала мені МАМА. Не зі смутку, радше з святої поваги і захоплення її життям. Я, мабуть, тільки нещодавно усвідомила усю жертовність покликання бути МАМОЮ... І усвідомивши, не перестала хотіти таки одного дня стати МАМОЮ. ТАкою, як моя!
От такий був цей рік. Емоційний. Насичений. І швидше радісний, аніж сумний.

Фото не зовсім в тему, але про мене)
Сихівський ліс. Білки на прогулянці.



і не тільки білки))

Вранці поділилась канапкою з чорним бродягою біля моєї роботи... Тепер чекаю обіду...
Не хочу пити чай, не хочу кави, хочу води, але такої, якої ніхто мені не дасть і яку ніде зможу купити.. Чистої води. Чистої.
думка про те що мій бродяга нині вже поснідав трохи гріє змерзлі ноги. Бо це приміщення, де я сиджу, то (я вам скажу) не будова для офісу - а склеп для мерців
отаке...

Десь далеко, на березі океану, у блакитну далечінь дивиться незнайома постать.
Самотньо височіє на скелях Орегону кипарис, проминає, вітром гнане небо.. І ніч, не поспішаючи, оголює свої принади. Вітром гнані думки утікають туди, в далечінь, і зникають за межею свідомого і несвідомого. Їх уже нема.
Ніч помішує маленькою гравірованою ложечкою чай із цукром і не поспішаючи ковтає його крихітними ковточками...як справжня гурманка.
Ніч цілує гнане вітром небо. Ніч обіймає самотню постать. Ніч ковтає...

писанки, які ми зі сестрою розписали у суботу перед Великоднем)



вишиванка на Великдень - то святе!



ми зі сестрою)
Дякую Богові за таку гарну погоду і гарні святокві дні!
Христос Воскрес!

Якось йшла ранком повз супермаркет Рукавичка - назустріч доволі літня пані, але гарно вбрана, навіть з макіяжем і великими довгими сережками у вухах. Вона посилала комусь повітряні поцілунки... обома руками!! (я маю таку одну знайому, теж літню пані, яка любить посилати повтіряні поцілунки обома руками) але ця робила це так граційно і витончено, що ніяк інакше, як "пані", я не можу її назвати. Я придивилась, кому ж вона посилає ці повтіряні поцілунки? Думаю собі, мабуть, якийсь поважний пан, а насправді така ж літня, але значно скромніша жінка з паличкою в руках. Вони обоє просто розквітали усмішками приязні, дивлячись одна на одну, згадуючи спільне прожите, сумне і радісне... Подружки. Не можу назвати їх бабцями, хоча їм 70 уже точно стукнуло.
Протягом дня згадувала їх обличчя. Справжні, нелицемірні. І думала: чи матиму я у такому зрілому віці подружку? Отаку... щоб усміхатися їй так щиро
хотіла б

Ранок. На базарі вже розстваляють перші ятки, пахне рибою і свіжим хлібом..Не зовсім тверезі фізіономії охоронців, які тусуються біля кіоска з алкогольними напоями і крадькома проводжають поглядами уже "оголених" в честь весни дівчат; не зовсім тверезі продавці,які розставляють своє добро на прилавки... І цілком тверезі, обійняті сонцем змерзлі собаки під стіною базару..
Я бачу це щодня. Минаю. Дивлюсь у знайомі обличчя, не знаючи імен. Знайомі незнайомці дивляться у вічі мені. Вони, мабуть, теж мене знають. Два світлофори. Повільні, коли твоя маршрутка підіїжджає до зупинки, але ти не порушуєш правил, чемно стоїш з думкою: я могла ще встигнути... І такі швидкі, коли прощаєшся з людиною, яку бачиш так рідко і відпускаєш з думкою "чому так швидко?"...
Я бачу це все щодня. Мій день не був би неповним, якби я сіла у машину біля свого під'їзду. Я не побачила б цього всього.
Очікування. Довгі вервиці маршруток і всі "не мої". Руки в кишенях, наготована гривня і 50 коп і дитячий голос за спиною:
- Ма, а люди як муравлі...
Я дивлюсь на маршрутку, на людей, які пхаються у неї, випадають, знову пхаються і подумки повторюю собі:
му-рав-лі..

Бувають різні коти. Сумні, веселі, жваві, повільні, ліниві, худющі, товсті, спокійні і активні, розумні і дурні...Але цей кіт якийсь геть інший. Може тому, що мало його знаю і не можу щодня бачити, як він їсть, пє,як ходить, як стрибає за мухами. А може він не стрибає за мухами?
Незнайомий мені кіт. Кіт мого брата, бо саме до нього він приходить у майстерню-кладовку, посидіти за компанію, подивитись на те, що він робить, погрітись, попити молока. Кіт, який не мявкає, не просить, просто приходить і дивиться так промовисто, що я ледь стримуюсь, щоб не взяти його на руки і не залишити у себе назавжди. Але брат не хоче. Каже, він піде і знову прийде, бо йому так добре, в нього таке життя. Він не житиме у стінах..
Може він правий...
Я не бачила таких котів раніше. Таких символічномовчазних. Він для мене як дивний посланець, який приходить час від часу, посидіти за компанію і вкотре дати зрозуміти - усе живе потребує ТВОЄЇ ЛЮБОВІ!

тепло вже
от сидю на роботі і згадую собі море, як то, коли занурюєшся у воду під променями сонечка, а вдалині нікого і нічого, тіки рівна лінія морського плеса і неба... і вітер
і мушельки маленькі і колючі під ногами
і тепло, тепло, тепло...

Снилося мені нині затемнення сонця. Чорне коло.
Ніколи в житті такого не бачила. Страшнувато якось.
А ще німа дівчинка в інвалідному візку із світлорусим волоссям. Вона володіла надздібностями. Не знаю, звідки я про це знала. Може з її темних очей.. Сам Платон писав їй вітальні листи світлофіолетовим чорнилом. Звичайний у нього був почерк, скажу я вам)

Ось такі от сни
дивні
немої
але якісь пророчо-реальні